Ми слухали себе — не для того, щоб аналізувати, а щоб почути.

Ми дозволяли собі бути вразливими. І це — теж сила.

Тіло розслабляється. Думки сповільнюються. Внутрішній критик, хоч і не зник повністю, але на деякий час поступився місцем внутрішньому другу — тому, хто приймає, підтримує й дозволяє.

І так народжувалась гармонія — не десь у зовнішньому світі, не в ідеальних умовах, а в маленькому “тут і тепер”, у погляді на власне малюнок, у тиші між словами, в обіймах простору, де можна бути справжнім.

І, можливо, саме в цьому — найцінніше: усвідомлення, що точка опори завжди всередині.

Що за гармонією не потрібно бігти — її можна створити, просто зупинившись